* їдем різать, палить, Братів визволяти.

Нелегким був шлях сміливців, «море вітер чує» і так розходилось, що у козаків аж «серце мліє». Але їх ніщо не лякає, бо вони їдуть «братів визволяти». Бій між славними героями та «бусурманами» змальовано у романтичному ключі: ревуть, лютують «гвардійці» су ... Читати далі »

* … розкуються заковані люди… … врага не буде супостата, а буде син, і буде мати… … в сім’ї ... Читати далі »

* … Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже…

Історія українського народу - сліпа каліка, стара мати, яку «землячки» віддають на виучку за кордон. Шевченко закликає:

* «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Не треба сліпо копіювати все іноземне! Поет завжди підтримував ідею об’єднання слов’янських народів: «нехай нерозме-жованою останеться навіки од моря до моря - слов’янська земля ». Але Шевченко хотів бачити рівноправною таку сполуку. Тому Великий Кобзар засуджує «слов’янофілів» і їхні заклики до об’єднання народів під владою ... Читати далі »

Т. Г. Шевченко обняв своїм генієм усі царини духовного і поціильного життя суспільства. І не в одному з його ... Читати далі »

* Сумирність, лагідність -
... Читати далі »

Задум написати історичний роман зародився в Пантелеймона Олександровича Куліша на ранньому етапі його творчості. Цю ідею він виношував понад десять років: знайомився з козацькими літописами, записував історичні пісні, думи, перекази, легенди, в яких розповідалося про складну політичну боротьбу за гетьманську булаву 1663 року. Куліш показав боротьбу за владу між Якимом Сомком і Іваном Брюховецьким, які добре знали один одного і відчували взаємну ненависть. Сомко зневажав Брюховецького за низьке походження, здатність скоїти злочин, за брехливість, позування, улесливість. У свою чергу, Брюховецький відповідав Сомкові тим же самим пихатість, зневагу до черні. Можна тільки здогадатися, як пережив Іванець катання на свині по всьому місту за те, що Сомко застав його біля своєї постелі з ножем у руці, звинуватив у злочинних намірах. Звичайно, Кулішеві як авторові треба було віддати свої симпатії комусь одному, і він обрав Сомка, який видавався авторові достойним булави. І с ... Читати далі »

Пантелеймон Куліш є автором п’яти поетичних збірок і десяти поем, великої кількості перекладів, балад, дум, байок. Такий значний поетичний доробок охоплює багато тем, але в центрі постійної і незаперечної любові поета стоїть Україна. Багато в чому поетична творчість Куліша співвідносна із творчістю Тараса Шевченка. Єдине, що він не сприймав - це радикалізм шевченківського слова. Бунтарство, гайдамаччина, повстання, всілякі народні зрушення не були властиві поезії Куліша:

• На ж дзеркало всесвітнє, визирайся.
• Збагни, який ти азіат мізерний,
• Своїм розбоєм лютим не пишайся,
• Забудь навіки путь хижацтва скверний
• І до сім’ї культурників вливайся.

Куліш багато розмірковував над природою бунтарства козаків і дійшов висновку, що козаччина була, мовляв, тільки «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу». Така позиція Куліша викликала до нього одверту во ... Читати далі »

Я не поет і не історик. Я - піонер з сокирою важкою. (П. Куліш)

Пантелеймон Куліш був суперечливою особистістю. Безумовно талановитий, він ніколи не був особливо скромним в оцінці своєї діяльності, але вважав, що основу його життя визначала культурологічна діяльність. Куліш, за словами Миколи Зерова, був «піонером культури на Україні». Щоденна, копітка, подвижницька праця на ниві української культури. Пантелеймон Куліш захопився ідеями слов’янського єднання, які підносилися у Кирило-Мефодіївському братстві, і відтворив їх у романі «Чорна рада», у «Повести об украинском народе» та в інших творах. З учасниками братства Куліш зустрічався рідко, бо в цей час жив у Петербурзі, де працював старшим учителем словесності в гімназії та лектором російської мови в університеті, студіював іноземні мови, віддавав усього себе науковій праці. Але захоплення ідеями товариства наштовхнуло його на думку про особливу важливість України і про право її на окреме ... Читати далі »

Зачитувались ви коли-небудь літературою про розбійників? Так, так, про тих, що грабують на великих шляхах вночі, а може, й серед білого дня; про тих, що вбивають, вирізають цілі сім’ї. Я не закликаю вас на шлях розбійництва, тому не шукайте, де можна дістати зброю. Просто ми з вами зараз будемо говорити про один пригодницький роман, правда, не зовсім пригодницький, але пригоди там, запевняю вас, є. Є там страшна несправедливість, від якої головний герой і пішов хибним шляхом, є і чарівне кохання, яке змогло зробити розбійника чесною людиною, і знову несправедливість, яка приводить до того, що герой вирізає сім’ю. Так, я розумію, що тут немає ні піратських кораблів, ні взятих у полон невільниць, ні «мордобою» з ефектними трюками - до цього в часи Панаса Мирного ще не додумались, особливо розповідаючи про життя селян. Звичайно ж, книжок про піратів і в ті часи було достатньо, але ж пірати були в морі, а не в українському селі.

Темою роману «Хіб ... Читати далі »

Твір За романом П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Лиш бачу пожежу душі, З юрбою дивитися лину: Горять в серці райські кущі, Диявол стає на заміну. І серце - як дикий вогонь, Вогонь, що не можна приспати, І доторк священних долонь Не заборонить палати. Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - глибоко психологічний твір, у якому зображено, як народжується, росте й розвивається необорима сила, яку чомусь назвали « пропащою силою». Доля Чіпки вже була вирішена з моменту його народження, коли з’явилася на землі його душа, коли злісна пітьма материнської хати увійшла глибоко в душу, поставила на ній печать дявольського вогню, вкинула в сухий хмиз ще сонних по-цуггін маленьку іскорку, яку люди роздули у вогонь всепожи-: ш так швидко, як тільки змогли. Погонь завжди палив Чіпчину душу, а хто розпалив його? Якби Чіпка не зустрів на своєму шляху перешкод суспільного Ляду тих часів, то, можливо, передав би цей вогонь серця своєму. Нові, якби міг у ... Читати далі »

Твір  За романом П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Письменники всього світу споконвіку порушували питання про сенс людського існування, філософські категорії життя і смерті. Чи однозвучні відповіді на них дають самі автори? Чи завжди вони осуджують того, хто став убивцею? Ні, читач розумом і серцем повинен потрудитись і знайти свою відповідь. Починаючи від життєвої історії Василя Гнидки, Панас Мирний хотів простежити, хто і як потрапляє на дно суспільства. Бідували мільйони, а злочинцями ставали сотні. Не від боягузтва, не від слабкості, не від хворої психіки став убивцею Чіпка. А від чого ж? І чи варто його виправдовувати? Якщо б мені випала доля стати учасником судового процесу над Чіпкою Варениченком, я обрала б собі не роль захисника, а роль судді. І свою звинувачувальну промову я почала б словами: найбільша цінність на землі - людина, позбавляти її життя руками іншої людини - найтяжчий злочин. Звичайно, не можна не говорити п ... Читати далі »

Де ж та правда на світі? П. Мирний

Кінець XX - початок XXІ століття. Цей період важливий тим, що в українській літературі з’являються поети і письменники, імена яких відомі і шановані і зараз. Виайомлюсь з творчістю Панаса Мирного - майстра психо-пі’іііого роману. Я захоплююсь його тіворами, бо вони легко ітпються, з цікавістю сприймаю епізоди оповідань. І майже в іисному із них відчуваю гостроту проблеми, протилежність ха-іНтсрів. Всім відомо, що твори художньої літератури змушу и. нас замислюватися над різними явищами. Один із таких - імя Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». На Кований ще у минулому столітті, він і зараз хвилює нас траге-і іо життєвого шляху головного героя Чіпки Варениченка. Кожна людина народжується для щастя, радощів. Кожна Мити бажає своїй дитині світлої долі. Прагнула до цього і Мот-нп, мати Чіпки, але всі мрії і сподівання розбивались о ... Читати далі »

Панас Мирний добре знав життя народу, вірив у його здоровий глузд, намагався правдиво розповісти про болі та радощі людей - працьовитих, щирих, добрих. Таким постає перед нами соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Твір багатоплановий, багатий на колоритні постаті. Та особливо зворушливо змалював письменник обрами жінок: Мотрі, Галі, Христі, Явдох’и. Всі дійові особи якнайповніше розкривають суперечність образу Чіпки, що бореться проти неправди, але і сам починає чинити зло, бо не знайшов правильного шляху до щастя. Величезне почуття материнської любові переповнює серце Мотрі. Змалку злидні та важка праця, потім зів’яла дівоча врода вробили її символом украденого щастя. На коротку хвильку усміхнулася сонце-доля: козак Іван Хрущ повінчався 3 Мотрею. Короткочасне осіннє сонце зайшло, а Хрущ, як виявилося, втік з Дону, де мав і жінку, і дітей. Оце так «щастя» впало на її безталання. Потім народився Чіпка - сподівалиася виростити його та й жит ... Читати далі »

Здорові були, мамо! Ось вирішив написати, хоча не знаю, чи варто це робити? Чи вважаєте мене ще за свого сина? Але може забули? Якщо так, що ж, я вас не засуджую… Здається, на це заслуговую я. Але хочу написати про своє тутешнє життя, про думки, які, мов чортяки, лізуть у голову, про тяжку роботу та кайдани. Якби ви знали, рідненька, як тут гірко! Прийду ввечері, стомлений, й починається. Дитинство. Не дай, Боже, ще комусь пережити таке. Ніколи не забуду свого нікчемного прізвиська - виродок або Чіпка. А може, так воно і є? Як ще можна назвати людину, яка без жалю здатна вирізати цілу сім’ю. Звісно, так може зробити тільки страховисько, виродок. Значить, я і є. Чіпка. Але ж, мамо, чому до мене всі ставилися гірше, ніж до якоїсь потвори? Ніби я винний, що батько мій - злодій? За що мене так покарано? Краще б я помер маленьким… Скільки лиха я вам приніс, матусю, скільки горя?! Як згадаю - моторошно становиться. Вас, єдину рідну людину, яка намагалася поставити мене на ... Читати далі »

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні із задоволенням читають і дорослі, і діти. Перегортаючи сторінки збірки гуморесок, ми щиро сміємося над пригодами благородних, але, на жаль, безталанних мисливців, над їхнею невинною брехнею. Герої Вишні прекрасно розби’ раються в усіх тонкощах мисливської справи, у звичках звірів і птахів. А як вони влучно стріляють! «Та що мені картуз? П’ятака підкинь! Пір’я з твого п’ятака посиплеться», - говорить один з героїв усмішок. Є про що згадати цим чудовим мисливцям, і все - «достовірні» факти. Ось, наприклад, Іван Петрович із гуморески «Відкриття охоти». Був у нього собака, який одного разу «став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та як став», то ніякими свистками й гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося залишити в лісі, бо настала вже ніч. Наступного дня Іван Петрович виїхав з того міста, а повернувся аж через рік. Згадав про пса і з цікавості пішов у ліс його розшукувати. «Дивлюсь, стоїть кістяк мого собаки з ... Читати далі »

«Вищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу,- нема»,- занотував Остап Вишня у своєму щоденнику. І хоч не все з написаного ним витримало іспит часом, проте неповторна «вишнівська усмішка» хвилює читача, викликає сміх, У чому її секрет? Остап Вишня створив цю оригінальну форму сатири й гумору, мотивуючи свій вибір так: «Не мислю-бо інакше переробки всього нашого вмедлителььюго» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! 1 я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!» Вони невеликі за обсягом, сповнені іскрометного сміху, бо йдеться про події, факти, речі, які часто заважають людині жити, розвиватися, самоутверджуватися. У центрі усмішки, як правило, комічна ситуація, комічний конфлікт чи комічне зіткнення персонажів. У славнозвісній «Зенітці», наприклад, це сутичка діда Свирида з ворогом, яка висвітлює патріотичні почуття українця, а також його та кумова «битва» з бабою Цукеркою. "Чимало усмішок ... Читати далі »

Читаючи щоденникові нотатки Остапа Вишні, я звернув увагу на такі рядки: «їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю». Ці слова письменника яскравими штрихами доповнюють наше уявлення про особистість митця, який завжди (хоч і немилосердною була до нього доля) був закоханий у життя. Вони допомагають також зрозуміти гуманістичний пафос його «Мисливських усмішок», які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти, охороняти все живе. Людина і природа, людина і вічність земного буття - ось проблеми, над якими замислюється автор-опові-дач. Саме його позиція, його погляд на світ визначають тонкий, проникливий ліризм «Мисливських усмішок», тому деякі з них часто називають поезіями у прозі. З великою любов’ю змальовує письменник пейзажі - живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв. В усмішці «Заєць» так зображено час падолисту: «Золо ... Читати далі »

«Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні»,- писав Олесь Гончар. Справді, Остап Вишня - для мільйонів читачів неперевершений гуморист і сатирик. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих, щирих і безпосередніх Героях своїх творів втілити риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн людської душі торкало й сьогодні торкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово. Творча палітра Остапа Вишні досить різноманітна: це й лагідна, м’яка усмішка, сповнена любові й приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися з своєї, рідної людини?.. Треба - любити людину. Більше, ніж самого себе».

Такими теплими й доб ... Читати далі »

В українській літературі є багато цікавих постатей. Особливе місце серед них посідає Остап Вишня. Його творчість відзначається глибокою самобутністю, в якій поєднуються водночас і ліризм, і м’який гумор. Остапу Вишні належить пріоритет у жанрі гумору. В його усмішках поєднується розповідь про події та авторські відступи, особливості стилю письменника. Ліризм його гуморесок йде від захоплення рідною природою, від любові до народної пісні. Задушевність, глибока емоційність, що яскраво вибухає безпосередніми переживаннями, характерні для творів українського гумориста. Не випадково описи природи, як правило, завершуються пісенними рядками, що посилює емоційне сприйняття:

• Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
• Як млиновеє коло…

У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. «Усмішки» Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих ... Читати далі »

Шкільний твір за повістю О. Кобилянської «Людина». Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і громадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче бачити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича. Це студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому, неначе б апостол правди витав між ними…» Стефан говорив про дівчат, які здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швейцарії або і в інших поступових краях - се точка давно виборена» і що йому соромно, бо «тут жінки осталися ще так позаду за д ... Читати далі »

Чи знаєте ви, що колись земля була володаркою селян? Так, саме володаркою. Адже раніше заради клаптика землі селянин годен був перенести всі злигодні, здичавіти, стати на горло всім людським почуттям. Навіть вбити рідного брата. Про це нам розповідає повість О. Кобилянської «Земля». Цікаво, що в основу її сюжету покладено дійсний факт братовбивства, що трапився в селі Димка Глибаць-кого повіту на Буковині восени 1894 року. В родині Костянтина Жижіана молодший брат для того щоб дістати у спадщину батьківську землю, забив старшого брата. Проте не треба вважати, що це явище було типовим і чи не в кожній родині траплялися такі вбивства.

О. Кобилянська крок за кроком показує глибоку залежність селян від землі. Приватна власність на неї визначає і взаємини між людьми, формує їх психологію, спрямовує їх поведінку, вчинки і дії. Івоніка і його дружина Марійка поважають старшого сина Михайла, бо він любить землю й енергійно працює на ній. До молодшого ... Читати далі »

З давніх-давен жила в людині велика любов і пошана до землі, яка була то лагідною матінкою, то злою володаркою людських душ. Вона і дарувала, вона ж і забирала. Але все ж таки селянин, який не мав землі, не відчував себе людиною. Тому й горбився на ній, віддавав усі сили, всю снагу, все життя. Для нього земля була всім: годувальницею, домівкою, навіть богинею, якій він час від часу приносив жертви. І жертвою іноді мусила бути власна доля. Особливо важко було вибрати життєвий шлях селянину, котрий нічого не бачив, крім свого села та свого клаптика землі. Чи міг він вирішити, як жити, до чого прагнути? Усі його діди та прадіди працювали на землі, віддали їй усе, що тільки може дати людина, й полягли в неї, наказавши правнукам продовжувати свою справу. Так сталося б і з Івонікою Федорчуком, який намагався передати дітям свою вікову любов до землі. Але доля зле насміялася з нього, перекресливши все, що було близьке й дороге, забравши віру й надію, залишивши тяжке почутт ... Читати далі »

Людина - це творіння не лише природи, а й суспільства, в якому вона живе. Отже, навколишнє середовище має великий вплив на формування характеру, поведінки та вчинків людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Людина» майстерно показала інтелігенцію середнього достатку глухого провінційного містечка. Ще на початку своєї розповіді вона ніби запитує: чому талановита жінка не може реалізувати себе у праці, чому єдина можлива вдала кар’єра - вийти заміж за багатого? О. Кобилянська розглядає ці питання, показуючи читачеві родину головної героїні Олени Ляуфер. її батько - «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи», а ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками». Ця «слабка сторона» з часом мала дедалі більші наслідки: він наробив великих боргів і ввів родину у матеріальну скруту. Його звільнили з роботи, давши лише невелику частку пенсії. Товариші по чарці підказують вихід - вигідно віддати заміж дочку.

Опір Олени спричиняє ст ... Читати далі »

Що зараз хвилює наших людей, чому вони радіють, від чого на їхніх обличчях з’являється смуток? Який духовний світ у сучасної людини, як вона ставиться до своєї культури, історії свого народу? Важко відповісти на питання, чи залишився в душі людській той єдиний «храм», який єднає покоління, який є показником гуманності та чистоти, той «храм», шо надає снаги жити і не втратити почуття відповідальності за все, що зараз відбувається на шй планеті. Адже йде знищення усього найсвятішого. найдорожчого. Невже прийде той час, коли людство знищить само себе?.. Щ питання дуже хвилювали талановитого українського письменника О. Гончара. І як відклик на біль його душі з’явився роман «Собор».

Що ж це значить - собор? Стара споруда, до якої більшості нема ніякого діла, чи пам’ятка історії, що зумовлює вічне жадання добра і красу людської душі? Ось він стоїть, розіп’ятий, як Христос, посеред За-чіплянки, розбитий, знівечений, облитий помиями і людською байдуж ... Читати далі »

От ми з вами і знову зустрілися, але не на полі бою, не у поході, а в … соборі. Давайте припинимо розмови і прислухаємося до тиші соборної. Хіба не чуєте ви, як до вас говорить історія? Адже все, що відбувалося на Україні, пам’ятають ці стіни. І не думайте, що вони німі - треба вміти почути їхні голоси. Ці голоси промовляють до нас зі сторінок роману О. Гончара «Собор». Роман «Собор» було опубліковано в 1968 році в журналі «Вітчизна» у видавничій серії «Романи і повісті». Однак до читача він повністю не дійшов, тому що у тексті радянською цензурою були зроблені значні купюри. Лише в 1988 році роман було надруковано, реабілітовано і повернено народові. Події в романі відбуваються в основному в міському селищі Зачіплянці на півдні України, де живують і працюють прості робітники-металурги; де, з одного боку, блищить сага, а з другого - облуплений, занедбаний старовинний собор, який збудували ще запорожці. У Зачіплянці живуть головні герої твору: Баглай-молодший - студе ... Читати далі »

Кожен визначний твір знаходить своє місце в літературі залежно від того, як він збагачує наше розуміння краси і призначення людини, які актуальні питання порушує. «Собор» - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного всіма можливими нагородами. Твір завдав великого удару тоталітарному режимові. Він виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового демократичного устрою життя. Така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам’ятк ... Читати далі »

Роман «Собор» - це твір інтелектуального наповнення, гостропроблемний і дискусійний. З’явившись в українській літературі у кінці 60-х років, він був тим сплеском, який зіткнув больові точки суспільства. У романі гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам’яток минулого, збереження цільності людської душі. Олесь Гончар один із перших вказав на небезпеку кар’єризму не тільки в морально-етичній, а й у суспільно-політичній площині. Всі проблеми, які порушує автор у романі, постали на весь зріст у наш час і показали, що суспільство хворе, що хворобу треба було лікувати в самому зародку, а зараз це зробити складніше. Я хочу торкнутися однієї з проблем роману - збереження цільності людської душі. З цієї проблеми витікають всі інші: збереження духовної спадщини, культури, мови, історичних святинь українського народу. Людина красивої душі не може зганьбити краси матеріальної. Це ми бачимо на прикладі життя героїв твору. Мешканці Зачіплянки, ... Читати далі »

В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах. Цей визначний, етапний роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу національного відродження. «Собор» відіграв роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання соборності сил українства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище.

«Собор» - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного до того вже всіма можливими нагородами, а отже, «ідеологічно витриманого». Тим більшим видався удар по режиму, завданий «Собором». У ньому письменник владно, на повний голо ... Читати далі »