В історії кожної літератури є книги, які позначають
віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот
людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно,
є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальних
прорушин, за якими почався її розпад, крах. Цей визначний, етапний
роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю, яка
не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український
народ на дорогу національного відродження. «Собор» відіграв роль не
стільки інструменту розвалу, скільки єднання соборності сил українства
для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга важить
більше, ніж просто видатне літературне явище.
«Собор» - шостий роман Олеся Гончара, письменника,
увінчаного до того вже всіма можливими нагородами, а отже, «ідеологічно
витриманого». Тим більшим видався удар по режиму, завданий «Собором». У
ньому письменник владно, на повний голос підніс тему боротьби проти
духовного браконьєрства, кар’єризму, прислужництва. Твір дістав
позитивні рецензії критиків та літературознавців, письменників і
читачів. Усі вони дали високу оцінку новому романові Олеся Гончара. І
раптом - навкруг «Собору» завирувала, заклубочилась чорна хмара брехні
й шельмування, а невдовзі роман було заборонено, вилучено з книгарень і
бібліотек. Тінь заборони лежала на «Соборі» майже двадцять років. Але
цією забороною режим лише засвідчив свою фатальну помилку, явив
лицемірство своєї політики, яка вважала нормальним насильство над
духовністю, над талантом. Переможцем у цьому відкритому двобої з
системою врешті-решт вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так
наочно продемонструє найвище достоїнство таланту - його непідкупність.
Але це не було ні якоюсь випадковістю, ні раптовим прозрінням автора.
Гончар ішов до «Собору» разом із суспільством, а якщо точніше, то, як
це завжди випадало великому таланту, - випереджаючи його в баченні і
прекрасного, і потворного, у провісництві грядущих драм і випробувань,
злетів людського духу й поразок ницих ідеологічних побудов.
Ще з ранніх своїх творів письменник привернув увагу
і читацької еліти, і масового шанувальника надзвичайною художньою
чесністю і моральним здоров’ям, невмінням підлаштовуватись під
стереотипи як книжні, так і суспільні. Отже, «Собор» у генеральній
Гончаровій думі був закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні
зловісної епохи облуди й лицемірства, у його роздумах про тяжкий шлях
рідного народу в пошуках свого місця у світовій цивілізації. Ця дума
видатного сучасного письменника була логічним продовженням тієї
визначальної лінії українського письменства на духовне і державне
відродження нації, котра пов’язана з іменами Тараса Шевченка,
Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського,
Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Олександра Довженка, яка так
геніально просіяла в молодій поезії Павла Тичина і воскресла в нову
добу в слові «шістдесятників».
Олесь Гончар - письменник, який у своїй творчості
завжди дошукується правди. Це саме ми бачимо і у романі «Собор», який
посягнув на основи системи. «Собор» ударив у самісіньке її серце! Коли
Тичина писав у двадцяті роки про «всю гниль, всю цвіль партійно-борчих
породіль», то Гончар у переддень проголошення «розвинутого соціалізму»
на весь голос мовив про бездуховність побудованої на цій гнилі і цвілі
системи. Системи, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею вікових
надбань людської культури, але відкинула головне - духовність, красу,
втім, на словах відбиваючи їм поклони. На повен голос письменник
сказав, що суспільством правлять невігласи, браконьєри.
У своєму романі митець писав не про переживання
сталевара біля вогненної лави чи комбайнера в пориві до рекорду, а про
матерії тонкі, конструкції несучі, тенденції вагомі, в усьому світі
поціновувані як першорядні для життя людини і людства. Гончар показує
конфлікт режиму з народом. Конфлікт у головному, конфлікт творців і
руйначів, конфлікт народу-будівничого і системи-браконьєра. У романі
чітко виведена думка-ідея, вона зображена відверто й мужньо в роздумах
про щоденні баталії, «що їх ведуть будівничі з «браконьєрами» «різних
рангів у різних сферах», зображена в діяннях «висуванця» Володьки
Лободи, в оскверненні колгоспним бригадиром юної Єльки, в знищенні
придніпровської природи, в дикій витівці підірвати козацький храм, одне
слово, в такому наборі, такому букеті художніх ходів, що хіба що зовсім
нетямущий читач не задасться після прочитання роману думкою: а що ж за
погонич логаняє нами, що ж за режим благословляє всю цю антигуманну,
антилюдяну, антиприродну веремію, браконьєрську не тільки щодо людини,
а й до всього живого, сповненого духу й здорового глузду?
Відповіді на всі ці питання - в романі. І найперша
відповідь - в отій розгорнутій метафорі - образі собору, який і дав
назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Це цілком
конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі.
Але собор водночас і втілення високого духу народного. Собором
вимірюється не лише міра духовності, а й громадська сутність людини,
він, як рентген, просвічує уми, душі, позиції, велич і ницість,
благородство і підлоту, чистоту і звироднілість.
|
