ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814—1861)

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ…

(Поема)

Коли минає Божий день, усі потомлені люди спочивають. Тільки оповідач, ліричний герой твору, і день і ніч плаче, бо кругом нього
Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають. Людей запрягають В тяжкі ярма...
Ліричний герой просить своїх земляків — ліберальних панів — схаменутися, «полюбити щирим серцем» рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Однак ті, що найбільше кричать про своє прагнення не коритися неправді, нічого не роблять для України. Більше того, вони, як перше, «деруть шкуру» з «братів незрящих, гречкосіїв».
Краще б лжепатріоти, які шанують лише все іноземне, і не поверталися додому. Звертаючись до ліберального панства, поет закликає, поки ще не пізно, замислитися над тим, що чекає його в майбутньому:
Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкую ... Читати далі »

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814—1861)

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ

(Поема (містерія))

Три душі

Через село Суботів летіли і сіли на хресті старої церкви три білі пташки — три людські душі, що їх через гріхи святий Петро не пускає у рай:
Бо так сказав Петрові Бог: «Тойді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох».

І

Перша душа, що бувши людиною звалася Прісею. Вона народилась і виросла у селі Суботові, де тоді мешкала сім'я Богдана Хмельницього. Всі любили гарну й привітну дівчинку. Пріся гралася з Юрком-гетьманенком, сам гетьман носив її на руках. А як виросла, до неї стали свататись, і вона вже готувала рушники для старостів. Та одного разу пішла по воду і перейшла з повними відрами дорогу Богданові Хмельницькому, як він їхав присягати Москві. За це її не пускають у рай.

II

Друга душа згадує про події, що відбулися після того, як петровське військо штурмом взяло ... Читати далі »

Великий льох

(Містерія)

Положил еси нас (поношение) соседом нашим, подражание и поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех.

Псалом 43, ст. 14 і 15

Три душі

Через Суботове летіли три пташечки і сіли на похиленому хресті на старій церкві. Це душі померлих, яких не пускають до раю, поки не розкопають великий льох.

Одна душа розповідає, що вона була вродливою дівчиною, жила у Суботові, гралася на цвинтарі з Юрасем-гетьманенком, вітав її й сам гетьман. Провина ж її полягає в тому, що вона перейшла гетьманові дорогу з повними відрами, коли він їхав у Переяслав присягати Москві.

Друга душа ще була маленькою, коли вбили всю її родину, просила й вона московського "копитана", щоб її вбили, та лишилася живою. Коли ж їхав дорогою московський цар, вона напоїла його коня. Ледве дійшла вона до хати, та й упала мертва. Поховала дівчину бабуся, на другий день не стало ... Читати далі »

Три душі. Через село Суботів летіли три білі пташки — три людські душі, що їх через гріхи святий Петро не пускає до раю, і сіли на хресті старої церкви.

Перша душа, як була людиною, звалася Прісею. Вона народилася й виросла в селі Суботові, родовому гнізді Богдана Хмельницького. Всі любили гарну дівчинку. Пріся гралася із сином гетьмана Юрком, сам Хмельницький носив її маленьку на руках. А як виросла, почали до неї свататись, вона вже готувала рушники для старостів. Одного разу пішла по воду й перейшла дорогу з повними відрами Богдану Хмельницькому, коли він їхав присягати Москві. За це її не пускають до раю. Друга душа згадує про те, як війська Петра І взяли Батурин і залили його кров’ю. Було вбито матір дівчинки, а її віддали москалям для розваги. Дівчина втекла, сховалася на пожарищі. Коли вона несла воду, їхав цар і попросив напоїти коня. За те, що вона дала води коню Петра І, її не пускають до раю.

Третя душа карається за те, що коли була немовлям, посміх ... Читати далі »

Все йде, все минає — і краю немає... Вічний лише потяг людини до волі, до справедливості. 1 виразниками цих волелюбних прагнень українського народу стали гайдамаки. Таке визначення, звичайно ж, не подобається офіційним письменникам, прихильникам абсолютизму. Для поета ж часи козаччини, гайдамаччини — славне минуле.

Інтродукція. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєї державності. А конфедерати (члени озброєних загонів дрібної шляхти), які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з її народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, "ножі освятили".

Галайда. Ярема Галайда — наймит у шинкаря Лейби. Цілий день він за попихача. Сирота, але "сирота багатий", бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, Ярема взяв торбу й пішов у Вільшану.

Конфедерати. Цієї ж ночі до Лейби вдерлися конфедерати, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Хит ... Читати далі »

Гайдамаки

Поема

Все йде, все минає — і краю немає.

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... Одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

Поет звертається до гайдамаків, що колись гуляли Україною, шукаючи волі, просить їх повернутися.

Тепер слава козацька забувається, люди живуть дрібними інтересами, звичайними побутовими справами. Ніхто вже не слухає з такою увагою старців-кобзарів, які співають про козацькі подвиги.

Та ліричний герой не зважає на це: він сам, у своїй хаті, буде співати старих пісень, буде згадувати. Неначе сама велична історія розмовляє з ним, і від цього стає легше.

Інтродукція

Поет глузує з бундючної колись Польщі, яка вважалася рівною Московщині і Туреччині, аж поки королем не став Понятовський. Тепер Польща втратила свою державність. Проти короля підняли повстання Пулавсь ... Читати далі »

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814—1861)

ГАЙДАМАКИ

(Поема)

Поема розпочинається лірично—філософським відступом—посвятою.
Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає — і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:
«Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!»
У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Гр ... Читати далі »

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

"Учися, серденько, колись

З нас будуть люде",— ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

У вірші "Доля" Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І він гордий, що може сказати про себе — у нього немає "зерна неправди за собою". І цей шлях ... Читати далі »

Б’ють пороги; місяць сходить.

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

"Де-то наші діти ділись,

Де вони гуляють?"

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

"Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Вернітеся! дивітеся —

Жита похилились.

Де паслися ваші коні.

Де тирса шуміла.

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла...

Вернітеся!" "Не вернуться!

Заграло, сказало

Синє море.— Не вернуться,

Навіки пропали!"

Правда, море, правда, синє!

... Читати далі »

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило.

Поливали сльози... чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?..

Не питали б люде, що в мене болить,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком — люди не побачать.

То й не засміються...

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються.

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки, поки... не засиплють

Чужим піском очі...

Отаке-то... А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує —

Карай того, боже!

Думи мої, думи мо ... Читати далі »