Мене послали в село Вербівку агрономом. Там я жив на квартирі в старенької бабусі Олени Булиги. Вечорами ми милувалися рікою, лісом і собором за ним, дивилися на зоряне небо. Бабуся розповіла мені легенду про Планетника.

Планетник був маленьким хлопчиком, він, як усі ми, прилетів із вирію казки на свій берег.

Мати поралася на городі, він сидів на вікні й спостерігав. Ріс хлопчик, грався з телятами та ягнятами, розумів їхню мову. Навколо хати навесні розцвітали квіти. Хлопчикові дуже хотілося щось посадити, посіяти. Навесні мати дозволила йому пересадити нарцис із-під хати на город. Хлопчик доглядав його, поливав, боявся пошкодити. Якось він прийшов, а квітка розцвіла ніби з його долонь — і вони поцілувалися.

З цієї весни хлопець доглядав курчат, каченят, гусят. Жодне з них не пропало. Потім став пасти гусей. Милувався річкою, деревами, небом, намагався збагнути їхню мову. Раптом набігла хмара, а за нею пішов дощ, град. Прибіг додому — квітка нарци ... Читати далі »

Мама досвітком взяли клунка й пішли на третє село. Це для мене так сказано. Щоб я не хвилювався. Але всі знали, що мама пішли до партизан, понесли їм хліба.

Бабуся з братом порядкують. Думають, чи зачиняти двері. Вони думають про матір. Вони повинні повернутися, але їх все немає.

Брат товчеться у сінях, а потім стукає в двері.

— Просимо!

— Добрий вечір! Не я йду — Новий рік іде!

— Нехай іде, — відказують бабуся, беручи сніп і сіно.

Сніп поставили в кутку, сіно поклали на стіл. Зверху бабуся застилають скатертину, а потім ставлять кутю. В такий вечір треба поставити 12 страв, бо 12 братів-місяців сходяться докупи. Ми з братом наперебій лічимо страви: кутя, тертий мак, вода... ставиться узвар — сушені фрукти, вода, хліб, сіль. Більше не набирається.

Бабуся сідають до столу. Першу ложку куті не з’їдають, а підкидають: "Хай так родяться бджоли і щастя". Потім вони приносять рукавицю, наповнену немоло ... Читати далі »

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
(1893—1933)
Я (Романтика)


«ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ»

«З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.
...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.
... Читати далі »

"Цвітові яблуні"

<...> "З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає.. Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до одрогів, і гасне день; біжить у дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. <...>

Герой згадує свою матір, спокійні ранки дитинства, слова матері про те, що її "м’ятежний син" зовсім замучив себе. Але поступово відходить буремна юність, і мати приходить тільки в згадках. І пророчить вона грозу.
< ... Читати далі »

Присвята: Цвітові яблуні.

"З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні кургани, прихиляюсь на самотню пустельну скелю.

...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений образ тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом".

Мати каже, що я (її бунтівливий син) зовсім замучив себе. Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Проходить моя буйна юність. Насуваються дві грози, чується глуха канонада.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І думки мої — до неможливості натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в "чека" (ЧК — чрезвычайная комиссия). Вона розташована в помешканні розстріляного ш ... Читати далі »

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
(1893—1933)

КІТ У ЧОБОТЯХ

«Отже, про глухе слово: Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.
А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.
...А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.
Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біля плавневої осоки.
Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок. І личить.
Ось вона. Це тип. Пам'ятає малюнки з дитинства — «кіт у чоботях». Хоч і комічний, але теплий та близький, як материна рука, як прозорий вечір у червінцях осені.
Звідки ж прийшли оті Жучки, скільки їх? Це Жовтнева тайна. «А пройшли вон и з краю в край нашу запашну червінькову революцію».
Сьогодні в степах кінноти не чути, немає й «кота в чоботях», зник десь на глухих дорогах республіки. «Кіту чоботях» — це муралі (мурашки) революції. Хочеться склас ... Читати далі »

Новела

<...> "Отже, про глухе слово: Гапка, Гапка — глухо; ми її не Ганка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.

А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золото або сріблом.

...А то буває гаптований захід, буває схід, це — коли підводиться або лягає заграва.

Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біля плавневої осоки.

Гапка — це глухо.

Ми її: товариш Жучок.

І личить.

І...От вона:

Це тип: "кіт у чоботях". Знаєте малюнки за дитинства: "кіт чоботях " ? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осені.

"Кіт у чоботях" — це товариш Жучок. От. А тепер я питаю:

— Відкіля вони прийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товар ... Читати далі »

Колись Івана Івановича було вигнано з третього курсу юридичного факультету за "вольтер'янство" (вільнодумство, філософствування).

Тепер він живе на чистій і світлій асфальтованій вулиці Томаса Мора в хмарочосі, збудованому два роки рому, і його пролетарське сходження не підлягає ніякому сумніву. Дружина Івана Івановича (партійна кличка "Жан") Марфа Галактіонівна (партійна кличка товаришка Галакта") — надзвичайно симпатична жінка й цілком відповідає його партійним прагненням. Вона ніколи не манікюрить нігтів, і тільки в останній час трохи манікюрить "для гігієни", одягається просто, хоч і зі смаком, але набагато дешевше так званих непманок. Марфа Галактіонівна дуже любить читати Леніна і Маркса. Але коли вона іноді сідає читати Леніна й Маркса, рука сама тягнеться за Мопассаном.

Сина вони назвали революційним ім'ям — Май, а доньку не менш революційним — Фіалка. Є ще мадмуазель Люсі — гувернантка і Явдоха — радянська куховарка.

Іван Іванович — зразк ... Читати далі »

Ігор приїхав з міста влітку до тітки. Те, що побачив він у сусідньому дворі, дуже схвилювало його. Рудий хлопець, Только, тягав по саду цуценя, підстьобуючи його лозиною. Цуценя не встигало, переверталося й котилося по землі, як клубок ниток.

– Ти чого мучиш? — вигукнув Ігор.

– А чого його жаліти, коли він нам не потрібний? Все одно в діжці втопимо.

– Нащо ж топити? Краще віддай мені.

Рудий віддав цуценя. Але раптом передумав, відібрав і сказав, що просто так не може віддати. Адже це собака мисливський. Ігор задумався, що ж він міг запропонувати. І приніс усі іграшки, які були в нього в селі. Хлопець забрав іграшки й запропонував товаришувати. Ігор згодився за умови, що Только не буде мучити тварин. Ігор, виявляється, знав про те, що Только минулого року зруйнував лелече гніздо.

А Ігор, радий, прибіг додому. Він грався зі своїм цуценям. Нагодував його молоком. Потім позбирав усі дощечки і зробив хатку. Навіть віконечко пр ... Читати далі »

Уривок з роману "Сагайдачний"

В три роки Петро залишився сиротою. Його батько й мати загинули під час одного з набігів на їхнє село. Хлопця прихистила родина Жмайлів, у яких був хлопчик того ж віку. Діти любили один одного. Підрісши, разом ходили до церковноприходської школи, обоє добре вчилися. Коли їм виповнилося по шістнадцять років, Степан Жмайло відвіз їх до колегії в Острозі. Приїхавши в Острог, кульчичани пішли до князя, який звелів прийняти хлопців до колегії і помістити в бурсі. Першою особою в Острозі у князя був ректор Герасим Смотрицький, що допомагав князеві заснувати школу й друкарню і славився як велика людина і вчений.

Смотрицький став хлопців екзаменувати, а оскільки був неабияким педагогом, зумів від них одержати, чого йому треба, і послав їх у бурсу. У бурсі мали помешкання ті хлопці, у яких не було можливості жити у місті. Кульчичанам пояснили бурсовий порядок, вишукали місця, одне біля другого, щоб їх не розлучати.

По обіді хл ... Читати далі »