Українське село… Скільки йому було присвячено творів нашими видатними письменниками і поетами; скільки йому довелося винести! Із п’єс Миколи Куліша постає переді мною воно, розп’яте голодом, здичавіле, жебрацьке; село, де, як і завжди, йде боротьба між багатіями та бідняками. Останні вірять, що прийшов, нарешті, їх час, що доля усміхнулася до них, що чекає їх комуна або колгосп, які дадуть їм те, про що вони мріяли - землю і владу. Але чи не марні ці сподівання? Якщо розглядати село двадцятих років, то треба неодмінно зупинитися на п’єсі «97». Дев’яносто сім незаможників  стають  символом  непохитності, вірності ідеалам комуни. Але чи потрібні були ці ідеали, коли «варити он нічого! Голод заходить!»? Це говорить дружина Стоножки - Ганна. І ніби вторять їй голоси і Орини, яка каже Огирю про хліб: «Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг»; і самого Стоножки: «Світ в очах отак хилиться, крутиться… Запоморочилось у голові так, що іноді не знаю, де я й що мені робиться». Кожен день в селі хтось вмирає або знаходиться при смерті. Бо йде страшний голод: українське село віддало увесь хліб державі, до останнього зернятка. А що ж робити, коли прийшла така вказівка? Адже могло бути ще гірше… На селі йде боротьба між багатіями та бідняками.   Найбільш  активними стають  незаможники Мусій Копистка та його жінка Параска, Сергій Смик, Вася, дід Юхим - це люди, які все своє життя працювали, не покладаючи рук, але й зараз нічого не мають. Тільки, можливо, повагу серед таких, як і самі. Але вони вірять в ту справу, яку роблять, вірять до останнього, як Мусій Копистка, який в найстрашніші дні бере на себе важкий обов’язок очолювати «рев-ком» і не здається навіть перед загрозою смерті. Яка чесна і благородна людина! Хоч і темна.

Більшість незаможників з п’єси не витримало голоду, померло, бо голод справді душив селянство. До того навіть доходило, що з’явилися людоїди - Орина, Лаврион. Каже божевільна від голоду Орина, що їла власних дітей, мертвих, бо їстоньки дуже хотілося. Це дуже жахлива ситуація, від якої стигне кров в жилах! Чи зможемо ми колись знайти виправдання для тієї ситуації, що склалася в українському селі двадцятих років? Можливо, що й ніколи. Мало того, що забрали увесь хліб, мало того, що вже людоїди з’явилися, так ще і вилучають церковне майно. Але ж церква - це єдине, що залишилося у селян, це їхня духовність, душа. Виявляється, що забрали все, що тільки можна забрати, розтоптали людську душу. Є тільки єдина надія, що хліб-таки привезуть. На щастя, в останню хвилину перед страшним самосудом вона справдилася…

Своєрідним продовженням драми «97» була п’єса «Комуна в степах». Герої її вирішують питання: бути чи не бути комуні. Знову ми бачимо представників різних класів, знову йде боротьба і ллється кров. Багатій Вишиваний вбиває з обріза Химу - дівчину-комунарку. Але йому не вдалося втекти від правосуддя - його відправляють у район. Злодія покарано, проте незрозуміло, чи буде жити комуна далі, адже і зараз «тікають з комуни», і зараз це «не сад соціалізму, а сад сухих досад». Але герої-комунари Яків, Лавро, Лука вірять, що вона виживе. Це стверджує і повновладний господар, голова комуни Лавро: «Комуну ми збудуємо! Час і життя та діло наше ще тільки починаються…» Але чи закінчаться так, як думалось, адже так багато чого довелося витримати українському селу?

І ось вже організуються колгоспи. Звісно, цей час не обійшла класова боротьба, є тут і свої суперечності, навіть в одній родині. Колишній бідняк Роман нібито приймає владу, а між тим не хоче вступати до колгоспу, говорячи: «Більшого мені й не треба…». І сини його різняться між собою: один мріє розбагатіти, а другий стає двадцятип’ятитисячником. Що ж відбувається на селі, чи зможе воно вижити, стати на ноги? Важко знайти відповідь на це питання у п’єсі. Між тим, на мій погляд, Микола Куліш з надією дивиться в майбутнє, хоч і вбачається скрізь надію сум. Адже шлях українського села завжди був дуже нелегким…