Чим вимірюється життя художника, творця? Пам’яттю, яку він лишив по собі, тим, що зробив для людей. Народжений прекрасною землею, щедро обдарований багатогранними здібностями й талантами, Олександр Петрович Довженко, цей селянський син з-над берегів зачарованої Десни піднявся до вершин світового мистецтва, але назавжди залишився сином своєї землі, патріотом, який безумно любив Україну. Талановитий митець і культурний діяч, він усе своє життя і творчість присвятив своєму народові, своїй країні, переймаючись їхніми болями, переживаючи разом із народом і радощі, і страждання. Всі його твори, як в літературі, так і в кіно, оспівують українців, його сучасників, тому історична доля української нації є центральною темою у творчості письменника.

Майже всі твори митця - це розповіді про українців, людей, серед яких він народився, яких усім серцем любив і для яких творив. Ось кіноповість «Зачарована Десна», у якій письменник показав працелюбний і красивий душею український народ. Тут і трагедія, і велич української душі. Автор бачить страждання народу, становище української культури, рівень життя простих людей - і його серце болить за рідний народ. Але митець бачить і його працелюбство, і талановитість, і героїзм, і вміння з гумором ставитись до проблем, його духовність і любов до батьківщини. Темі мужності рідного народу у боротьбі з фашизмом у роки Другої світової війни О. Довженко присвятив оповідання «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Мати» та кіноповісті «Повість полум’яних літ» та «Україна в огні». З великою майстерністю, правдиво і яскраво змалював він мужніх солдат, які пройшли боями всю Україну, б’ючись за те, «чому нема ціни у всьому світі, - за Батьківщину». Усі ці твори - гнівний осуд війни, яка забрал» життя мільйонів людей, яка полила кров’ю родючі українські землі, залишивши мільйони вдів, сиріт, калік.

Проблема національної свідомості людини і народу дуже хвилювала писі. менника і особливо виразно вона постала у його творчості воєнного періоду. зокрема в кіноповісті «Україна в огні». На історичне безпам’ятство народу, НІ відсутність у нього поняття «вічні істини» покладає немалі надії зухвалий завойовник, фашист фон Краузе: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них нем;і« державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Вони вже двадцяті, п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник».

Та й сам письменник у тексті від автора називає однією із причин трагічного початку війни те, що радянським воїнам «…ніхто не став у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі, рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять». (Досить-таки прозорий натяк на довоєнні репресії.) Чи ж можна вчинити більший злочин перед народом, ніж позбавити його історичної пам’яті, мови, культури, як це зробив «батько усіх народів» Йосип Сталін? О. Довженко вболівав за свій народ і відкрито засуджував сталінізм. У кіноповісті «Україна в огні» письменник устами представника народу сказав про владу і про Сталіна таку пекучу правду, що не міг не викликати його гніву. У цьому нерівному двобої зійшлися міфотворець Сталін і міфоруйнач Донженко. Тирана, очевидно, настільки вразила зухвалість митця, що він, не передовіривши нікому, сам кинувся затуляти пробоїни свого гігантського корабля міфів. Отже, він, всемогутній і всеможний, виявляється, боявся правди, хоч її й нечасто наважувалися висловити. Але не один Сталін і зовсім не своїми руками нищив історію і культуру нашого народу, У вождя завжди вистачало безбатченків і лакиз, убогих дурників і прохолодних боягузів із замками на душевних вікнах. Доморощені герострати і під час війни, і до, і після неї нищили українську культуру, як могли.

Історична доля української нації відтворена і в публіцистиці Довженка, зокрема, в його «Щоденнику». «Щоденник» Довженка - це його роздуми над трагічною долею України.

Читаємо запис від 21/ІХ 1944 року.

• «Над Десною музей-в’язниця. Убогий, хаотичний і нудний.
• Під музеєм у льоху під замком брудний «заарештований» музей. А в ньому під замком з сургучними печатями в’язні-портрети 17 і 18 століть і речі. Тут гетьмани й полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в’язниці. Виконані прекрасними майстрами. Під час війни у му-ісй потрапила бомба.
• -        Нехай горять к такій матері, - сказав я своїм хлопцям. - Не гасіть.
• -        І згоріло все?
• -        Все,- зареготав секретар Чернігівського обкому… розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17 і 18 століть».
• Насмілившись протистояти антигуманній, жорстокій і бездуховній сталінській системі, Довженко черпав сили у свого народу, припадав до його зневіче-ної, окраденої, але вічно живої і чистої душі. Він не став на коліна і не просив прощення, коли відчув невдоволення і приховану, а тому й особливо страшну погрозу Сталіна. Майстер просив не у вождя, а в долі - ясного розуму, аби «зробити щось добре для свого народу».

Болісні його думки виливаються на папері. «Сьогодні в суботу, 30/УІ 1945, - читаємо ми у щоденнику, - сталася велика подія в житті мого народу. Уперше за тисячу літ, за всю свою нещасливу історію об’єднався він в єдину сім’ю. Нема на світі другого народу з такою безмірно жахливою долею. Нема і не було Н Європі великого пасинка другого, що так був би зневажений в усіх правах на догоду підлих кон’юнктур. Сповнилась мрія століть. Сповнилась і моя мрія. Благословенна будь, моя багатостраждальна земле! Щасти тобі, доле!» Після заборони «України в огні», після шельмування і звинувачень у буржуазному націоналізмові О. Довженко не мав права на повернення в Україну І проста у долі:

• «Дай мені вмерти на своїй землі, що дала мені хліб і серце, любов і звичаї Твої, і радість творчості, і труд, і велику печаль, і страждання».

Не судилося. Не повернувся до нас Довженко живим, не повернувся й мертвим. Повернувся лише своїм безсмертним доробком - фільмами, кіноповістями, оповіданнями і статтями, щоденником. Як художник-мислитель, громадянин і провісник. Як полум’яний, шевченківського гарту патріот.