Леся Українка понад тридцять рокiв вiддала творчостi. На цi ж роки припадає безупинне змагання з туберкульозом. Безперечно, i тяжка хвороба, i тривалi болi, i хвилиннi радощi впливали на твори Лесi Українки, але нiколи вони не були виявом вузько особистого. Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиреннiсть компромiсiв робили Лесю Українку наймужнiшою серед численних тогочасних поетiв. Її поетичне слово служило визвольним iдеям народу i залишилося взiрцем для поетичних поколiнь. Простежуючи її творчiсть, ми розумiємо, що вона черпала сили, припадаючи до джерел народного життя та героїзму. Близька до визвольного руху Леся Українка вiддавала йому всi сили i це, як вiдзначила ще дожовтнева «Рабо-чая правда», зробило її поетесою — другом робiтникiв, поставило її в лави борцiв за повалення самодержавства i встановлення справедливого ладу.

Леся Українка була поетесою-борцем. Вона писала про героїчних людей, про їхню вiдданiсть справi, про їхнi поривання до волi. Героєм її творiв ставав борець, обдарований поетичним, мистецьким хистом. Його думки i вчинки близькi й рiднi самiй поетесi. Велика художня i громадсько-полiтична сила цього узагальненого образу полягає в тому, що вiн втiлює в собi те краще, що вiдзначало передових людей її часу. Ще змалку Леся Українка бачила людську недолю, яка викликала у неї не розпач, а бажання кращої яснiшої долi. Думка про слово, що збудить вогонь у чиємусь серцi, проймала її почуття. Мабуть, пiд цим впливом у Лесi Українки народжується тверде рiшення:

Так! я буду крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Буду жити! Геть думи сумнi!

«Вiд слiз заржавiють кайдани — самi ж нiколи не спадуть!»— говорила вона поетам-сучасникам, якi лили сльози над долею країни й рiдного народу i в цьому вбачали свiй патрiотизм. Вона прагнула розбудити сумлiння i вогонь у душах своїх сучасникiв i товаришiв. У «Досвiтнiх огнях» вона кинула клич:

Вставай, хто живий,

в кого думка повстала!

Година для працi настала!

Леся Українка вiддавала свої сили, знання i талант боротьбi за визволення рiдного народу. Коли Вiтчизна поневолена, а народ позбавлений права на вiльне життя, коли у нього вiдбирається право на рiдне слово, поетеса думає тiльки про боротьбу i допомогу народовi. Леся Українка будила байдужих, пiдiймала втомлених та спокорених своїм словом:

Так, ми раби, немає гiрших в свiтi!

Фелаки, парiї щасливiшi вiд нас,

Бо в них i розум, i думки сповитi,

А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ступаючи на шлях боротьби з царатом, Леся Українка розумiла, що цей шлях довгий i важкий. Ця думка проходить через численнi поезiї.

Вона бачила людей загартованих, як криця, i сама прагнула бути такою. Поетеса могла бути спокiйною за долю своїх палких слiв:

Месники дужi приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Леся Українка твердо сподiвалася на перемогу i вважала, що прийде весна i переможе люту зиму:

I вiд слiз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, мiцна,

Може, квiти зiйдуть i настане

Ще й для мене весела весна.

Глибоке вiдчуття свого обов’язку перед народом спонукало письменницю все життя гартувати своє слово. Образ художнього слова передано у вiршi-роздумi «Слово, чому ти не твердая криця». У ньому розкривається могутня сила поезiї. Рядки вiрша звучали як заклик іти на штурм самодержавства. Леся Українка служила поезiї, а через неї народовi. Уднi революцiї поетеса утвердила той шлях, на який ступила ще дiвчинкою i яким пройшла своє важке життя. Вона пристрасно бажала, щоб мрiя її не стала мiражем:

Тiльки життя за життя!

Мрiє, станься живою!

Слово, коли ти живе,

статися тiлом пора.

Головна iдея її лiрики — заклик народу до визвольної боротьби. Я гадаю, що життя для Лесi Українки було безупинним змаганням, боротьбою, дружбою i коханням. Вона любила добро i пристрасно ненавидiла зло, боролася з ним в iм’я добра. Леся Українка прожила недовгий вiк, але це було життя людини, що увесь свiй хист вiддала народовi в боротьбi за його соцiальне i нацiональне визволення.