І

Село Спасівка знаходилося на правому березі ріки Самари, недалеко від Дніпра. Воно нічим не відрізнялося від інших, не пишалося хоромами, бо були то страшні часи татарських набігів на Україну, і ніхто не був упевнений у завтрашньому дні.

У Спасівці жив славний козацький рід Судаків. На той час у родині були сімдесятирічний дід Андрій, син Степан із дружиною Палажкою, діти — п’ятнадцятирічний Павло та тринадцятирічна Ганна. Старший брат Петро вже пішов на Запоріжжя.

Дід привчав Павлуся до лицарського ремесла — їздити на коні, кидати спис та аркан, стріляти з лука, орудувати шаблею, розповідав про звичаї козаків та їхні пригоди. Павлусь багато дечого навчив і сестру Ганну, а та захищала брата перед батьками.

Якось у неділю увечері дід Андрій відчув дивний неспокій. А серед ночі церковний дзвін забив на сполох. У село ввірвалися татари, запалили хати, стали ловити дівчат і хлопців. Селяни захищалися, як могли, але полягли під ножами та ... Читати далі »

Квітень. Свято. На вигоні за шахтарською слобідкою весело й шумливо. Дівчатка грають у крем'яхи, а хлопці — у м'яча.

Погожий день викликав із халупки навіть старого колишнього шахтаря діда Антипа. Він сидить на призьбі під вікном, а поряд із ним — онук Павлик. Обоє захопливо спостерігають за хлоп'ячою грою. Павлик захотів теж піти погратися, а дідусь, поглянувши на його горб, променисті й глибокі очі, зніяковів і сказав, що там хлопці можуть його образити. Якщо вже хоче, хай іде до дівчат, дівчата любили з Павликом гратися, слухати його поважну мову, і цікаві казки, тому охоче брали до свого гурту. А казочок Павлик знав багато. Любив, як їх йому розказувала на ніч мама, переживав за бідолашного зайчика, якого Коза-Дереза вигнала з його хатини.

Вночі йому снилися химерні, чарівні сни, які він, маючи добру пам'ять, потім переказував дівчаткам.

Через страшний горб товариші цуралися Павлика, тому він звик бути на самоті. Лагідний світ казок зробив йог ... Читати далі »

Забула внучка в баби черевички...

Дитячим сміхом бризнувши в зело,

За повелінням вікової звички

Перекотилось літо за село.

Махнуло рученя на бензовозі —

І курява вляглась після коліс.

А бабка все стояла на дорозі,

Хустинкою торкаючись до сліз.

І вийшли в небо зорі-жаровички,

І тихо бабка посеред села

Малесенькі дитячі черевички

У спорожнілу хату занесла.

Лягла собі. І світло не світила.

Торкнулась черевичків перед сном –

І осінь їй тихенько опустила

Горіховий листок перед вікном.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

Дитина, мати, бабуся. Родина, рід. Це ті одвічні поняття, без котрих і життя — не життя. У далекому селі живе бабуся. Повиростали діти, розлетілися світами. А вона одна, живе спогадами. І яка ж радість, коли приїжджає (якимось, мабуть, попутним т ... Читати далі »

Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

"Нене рідная!

Вволи ми волю —

Дай мені долю,

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила.

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!"

"Доню, голубко!

Жаль мені тебе.

Гарная любко;

Бо вихор свисне,

Мороз потисне.

Буря загуде —

Краса змарніє.

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш, —

Жаль серцю буде".

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

Веснівка — це веснянка, весняна пісня. М. Шашкевич створює поетичну картину, яку можна розуміти й алегорично. Квітка (цвітка) просить матусю-весну, щоб та допомогла їй швидше розквітнути, привернути до себе увесь світ своєю красою. А ненька ... Читати далі »

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814—1861)

ЄРЕТИК

(Поема)

Злі сусіди запалили хату у свого сусіди, нагрілись, але залишили тліти іскру, яка стала згасати. Ці злі сусіди — німці, які роз'єднали велику слов'янську сім'ю і призвели до усобиць між братами. Вороги поневолили сусідні народи, загарбавши їхні землі.
Але серед слов'янства з'явився пророк, покликаний з'єднати слов'янські народи, засвітити «світоч правди, волі» з тієї іскри братства, що вже дотлівала на попелищі. Цей пророк — Павло Шафарик, чеський історик, видатний діяч чеського і словацького Відродження, який проголосив ідею єдності слов'ян. Йому й присвятив Шевченко розповідь про ще одного славного чеха — Яна Гуса.
Безмежна влада Папи Римського як судді, законодавця і священнослужителя завдала чимало лиха і страждань народам багатьох країн. І тоді Ян Гус вирішив викрити Папу. Під час проповіді у Віфліємській каплиці в Празі він гостро критикував Папу та його посіпак — ченців усіх ран ... Читати далі »

Запалили у сусіда

Нову добру хату

Злі сусіди: нагрілися,

Й полягали спати,

І забули сірий попіл

По вітру розвіять.

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє

Іскра вогню великого.

Той вогонь чекає тільки, щоб хтось його підпалив. Та ось іскра почала гаснути.

Слов’янська сім’я роз’єднана усобицями, ллються ріки крові. Слов’янські діти забули, що таке воля.

Але вогонь прозрів сміливим серцем і засвітив "світоч правди". Від слов’ян залишалися на той час тільки трупи. Проте вогонь той зміг пробудити і їх. Розкрили вони очі, й обнялися брат з братом.

Автор з пошаною згадує видатного вченого чеха Павла Шафарика, який хотів з’єднати всі слов’янські племена. Згадує він і Яна Гуса.

Пригноблений народ мовчить, хоча навкруги панує неправда. Сидить "годований чернець" на апостольському престолі, шинкує людським горем.

П ... Читати далі »

Минає Божий день, усі потомлені люди спочивають. Тільки оповідач, ліричний герой твору, день і ніч плаче, бо кругом "правдою торгують. І Господа зневажають. Людей запрягають В тяжкі ярма..."

Ліричний герой просить своїх земляків, ліберальних панів, схаменутися, "полюбити щирим серцем" рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Але вони хоч і кричать про своє прагнення не коритися неправді, нічого не роблять для України, як і раніше, "деруть шкуру" з "братів незрячих, гречкосіїв".

Краще б ті, що шанують усе іноземне, й не поверталися додому. Треба замислитися панам: "Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших..."

Українське панство звикло плазувати перед іноземними авторитетами, навіть свою власну історію розглядає так, як йому скажуть за кордоном. А в реальній україн ... Читати далі »

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814—1861)

ІВАН ПІДКОВА

(Поема)

1

Поет оспівує козацькі часи в Україні. Запорожці вміли воювати, добувати славу і волю. Від тієї слави лишилися тільки високі могили, що «про волю нишком в полі з вітрами говорять». Та згадка про ті славні часи, може, заспокоїть серце.

II

На тлі бурного моря зображено велич, силу й рішучість запорожців та їх отамана. Запорожці, завзяті й сміливі вояки, вирушають у морський похід до Царграду, столиці султанської Туреччини:
А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне молька в роті; Поглядає сюди—туди — Де—де буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку — човни стали. «Нехай ворог гине!»

Було колись в Україні, що запорожці панували, добуваючи славу та свободу. Тепер минули ті часи, тільки вітер нишком у полі з вітром говорить про волю.

Було колись добре жити на Вкраїні, згадаєш — і серце спочине.

Чорна хмара вкриває небо й сонце. Синє море звірюкою стогне і виє. Козаки на байдаках виходять у море погуляти. Хвилі кругом як ті гори, а козакам того тільки й треба, пливуть собі та співають. Попереду отаман веде, куди знає. Закрутив чорні вуса, підняв шапку — човни стали. І подає команду — рушати до самого Царграду, до султана в гості. Козаки готові, отаман дякує їм. Синє море кипить, а пан-отаман знову походжає та на хвилю поглядає.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

Козаки здавна славилися своїми морськими походами, своєю кмітливістю та винахідливістю в них. Вони визволяли із полону братів християн, били ворогів, брали велику здобич.

Згадка про минулу славу, відважних та мудрих отаманів повинна ... Читати далі »

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш.

Мов Іорданові святиє

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова, і слава

Ліванова, а не лукава

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим.

Добром та волею підбитим.

Святим омофором своїм.

І люде темнії, незрячі.

Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть.

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива,—

Се бог судить, визволяє

Долготерпеливих Вас, убогих.

І воздає Злодіям за злая!

Тойді, як. Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незряч ... Читати далі »